Забытая пролетарская лирика начала двадцатых годов. Підписати останній папірець
в установі,
Позабути совбаришень і совбурів:
Мої вечори - на фабриці
сірниковій,
Моє кохання - білявій робітниці
Шурі.
Потинятись під вікнами
непривітного дому;
Скоро гудок і друга зміна;
Вибіжить з брами ходою
знайомою
І трохи стримано, та привітно
зустріне.
Рученята спрацьовані невимовно
пестівливо
Обів`ють мою похилу шию
- Значить їдеш? Залишаєш
Київ? -
І здається розлука такою
неможливою.
Новини розпитає, про хліб,
продподаток;
Потім - про своє розкаже:
- Знаєш, обрали мене делегатом,
А завтра - збори
на трикотажній.
І так солодко,
солодко до сльоз
Ще глибше тебе кохати:
І за те, що в тебе туберкульоз,
І за те, що чужа тобі мати.
І за те, що в Червоній гвардії
Ти мені перев`язувала рани,
І за те, що в гетьманській "варті"
Разом з нами тебе карано.
І за те, що в кратері революції
Ти горіла-згоріла безскаржно.
- Шуро, ще довго в самотній
розлуці
Буде маритись сірникової
фабрики марево.
Іван Кулик
"Робітниця Шура"
1921
Він був білявий і ніжний,
Я чорнява і груба;
"Чого ти з ним маніжишся,
Чортова шлюхо?"
Це було пізньої осені,
Він прийшов із снігом-сівером,
Був військовий, непрошений,
Грізний і милий.
Ми ходили з ним у світлиці,
Де самітні смутили роялі;
В холодні далі денікінці
На південь ворожий тікали.
Ой було ж любо і грізно,
Захлинався Дніпро від набоїв.
До глупої ночі пізньої
З милим простояла.
На крилах малинових вітри
гули,
А білявий мене розкроїв;
Та було це колись, колись.
Не загоїть тепер, не загоїть.
І як впали вогні крутозоряні,
Мій незнаний тонув у Дніпрі.
Ніч крізь ніч. Я білявим
захворіла,
А він тифусом десь захворів.
Пропливло - і вода, і бої,
і дівоцтво,
Також суд-пересуд по сусідах,
Тільки згадка верта серед
ночі
Його з сівером - ніжного,
блідого.
Меле муж у млині вечоровім,
А я, кажуть, його господарка.
Милий, далекий, білявий,
Я без тебе ніщо - куховарка.
І ніхто не покличе ізнов,
і не гляне.
Я куркульська прикута жона,
Поговір укриває, неслава,
Коли знову про тебе згадаю.
Та юнацькая пісня одна,
Що з далекого клубу прилине,
Стріпоне стиха серце моє,
Моє полотняне,
Бої згадувати нишком я буду
Та дівочії вільнії днини.
Павло Усенко
"Минуло. Роман без імен"
1923 р
